Шурхіт моря

Ледве чутний шурхіт моря
Так заколисує думки,
А золота по нім дорога
Зове кудись мене – ходи –

В чужому небі пломінь сонця
Зеленим полиском сліпить,
І бовваніють в синіх водах
Великі чорні валуни.

В далеку димку, ген за обрій,
Де грань повітря і води
Дивлюся я, дивлюся я,
Ах! Поплисти мені б туди...

Ледве чутний шурхіт моря
Так заколисує думки,
В нічному небі ясні зорі,
А я сиджу собі один

Опершись на могутній стовбур
Правіковічної сосни,
В чиєму гіллі вітер стогне
Здіймає часом буруни,

Розбурхує у гніві води,
Що тихо котяться сюди.
Я прислухаюся до того,
Що шепотять вони у ніч,

Дивлюсь на хмари-кораблі,
Які пливуть собі за обрій,
На срібний місяць, що глядить
Униз на осяйну дорогу.

Я чую голоси – ходи –
І відкликається на поклик
Щось там глибоко у мені.
І все довкола мов у сні.

Щось невідчутне тонко-тонко
Повисло всюди... Тихо ж як.
Аж пробіга по спині холод.
Я бачу ген якісь огні,

Що світять рівно й не змигнувши
І хтось там є, сидить при них
І чути звідтіля пісні,
Чи може... Здалося. Примара.

Нема нічого, темний ліс,
Дерева сонні бовваніють,
Сіріють пасмами тумани,
Ще трохи і вже прийде ранок.