|
Глиняний хрест тріскає впоперек... „Кому Вниз” Ніч давила за горло, А зорі ридали наді мною Криваво-червоним промінням Марно... Сліз більше не буде, Хрест тріснув на шиї І я розкололась навпіл Смішно... Каятись – надто грішно, Каятись – надто страшно, Каятись – надто пізно! Кінець Болю більше не буде. Мені у груди впав Полум’яно-голодний місяць Вогонь... Горіти – надто довго, Горіти – надто боляче, Горіти – надто почесно! Попіл... Ілюзій більше не буде! Вони розвіялись попелом, А я лишилась на згарищі Мрій... Із залізним мечем Замість глиняного хреста На шиї Вогненний Господи, попіл – дитя Твоє! Співають по підвіконню Хори опалого листя, І я не винна, Що й досі хочу На лугах трансільванських збирати попіл В дурманячих хвилях маку... Бо з вуст моїх ростуть мечі І біла змія в оці Одягнена в павутину, Що виткали руки в’яза Зі світла зір, Запаху нарцисів, Дивлюся на танці безумних ельфів, Наївшись ягід омели Бо з вуст моїх ростуть мечі І біла змія в оці Побачу сірого вовка Навколішках, що даремно Цілує груди, Як перелесник... Ішли назустріч мені три Долі В вінках з дубового листя.... Бо з вуст моїх ростуть мечі І біла змія в оці... Десь є мертве місто, де править Володар Болю. Король із скляними очима і кам’яним серцем, він тримає у полоні Місто. А у Місті є ще й В’язень, що прагне утекти звідти, але постійно туди повертається. Мури міста живі, брами немає, тож потрапити туди можна лише через рану. І лише тоді розумієш, що Король і В’язень – одна й та ж людина... VENI Десь є мертве місто, де править Володар Болю, Де небо не плаче, червоне від крові хмар. Стою біля брами... Кам’яносердий Королю, Я йду без дарів і в тебе не прошу нічого в дар. На вулицях, мов бруківка – серця, живі і гарячі, Що попід ногами б’ються, боронячи самоту Сліпих кістяків-будинків – вони мене не побачать, Їх очі склювали круки, вмираючи на льоту. Що сниться отим деревам з гадюками замість гілля, З холодною кров’ю в жилах? У відповідь – німота. Кам’яносердий Королю, я поки ще досить сильна, Щоб змусити Мертве Місто розкрити свої уста... VIDI В сталь забарвлений захід, Кров’ю змочений схід... Чорні тіні – монахи Вмерзли навіки в лід. В’язень Мертвого Міста Йде назустріч мені. Поглядом руку тиснуть Очі його сумні... Вкотре тікає звідси, Марно, як збитий птах, Бо породили Місто Мука його і страх... Вийми меча із бруду, Даннику Короля, І не тікай нікуди, Місто ж – душа твоя... VICI Ранок, вечір – без різниці, Мертве місто, мертві стіни. Мертва кров не може литись, Мертве серце не зупиниш. Кам’яну корону В’язня Марно палить мертвий пломінь, А мені жива і ясна Сталь лягає у долоню... Меч мій пурхне – і востаннє Місто скорчиться і зникне. Сірий В’язню, Сірий Пане, Ти тепер нарешті вільний! На губах солоний присмак... Сльози, кров чи піт? Не знаю – Вбита вбитим мною містом, Я осліпла, я вмираю. А що буде потім? Потім настане ніч, руїни Міста заллє своїм цнотливим блакитним світлом Місяць... Круки розлетяться, будинки прозріють, крига скресне, а серця, якими були забруковані дороги Міста, нарешті знайдуть спокій... А ти, дитя, яке уявило, що йому під силу міняти все, що було незмінним ще до твого народження, так і лежатимеш у крові і сльозах, стискуючи рукою вже непотрібну сталеву іграшку... Як зупинити сонце? Де знаходиться край Землі? І хто має право звільняти В’язня, який є Королем, бо нічим іншим бути не хоче і не може? Відповідь знає лиш місяць. І зруйноване Мертве Місто... В повітрі доріжка із запаху квітів бузку Зависла й тремтить, бо Вальпуржині ночі короткі... На Лисій Горі буде свято, в камінні й піску, Бо й справді, який прикордонник нас пустить на Брокен? Хтось місяцю вибив останній пощерблений зуб... І він вже не повний. І криво сміється у небі. І бороду рве на собі мудрий велетень дуб – Підгірний Королю, готова корона для Тебе! І плакали кров’ю свічки, бо закінчився віск. Кров була моя – запікалася в рунах і ранах... Підгірний Королю, ти, мабуть, не відаєш сліз, Хоч влада твоя – лиш на ніч, і наступник твій – ранок. Смієшся – бо хочеш чи мусиш? А губи твої Чим пахнуть – бузком чи нарцисом? Яка вже різниця? Ти ж скоро розтанеш, минеш, як Вальпуржина ніч, А я – лиш сліпа вовкулачка, що виє на місяць. Переклад ельфійською АйвеУ сльозах згорали болючі рани, Бо вогні очей вже давно погасли, Цитадель звивається під ногами, Цитадель не любить, коли їй страшно... Кипарисом пахне твоє волосся, А у грудях – гострий, як лезо, місяць. І навколо – тіні, сліпі і босі – Цитадель танцює, коли їй смішно... Як мені повірити, що без бою Віддала тебе так ось просто ночі? Але не губах твоїх – присмак крові – Цитадель вбиває, коли захоче... Сипле сльози-зорі в розбитий келих Замість мене небо... А ти стікаєш Між холодні камені Цитаделі – Вона теж не плаче, коли вмирає... |