Рясніє листя навесні,
Рясніє болиголова,
У напівсутінковім сні
Зоряне сяйво мерехтить,
Лунають радісні пісні,
Що їх сопілочка співа,
І Тінув’єль у промені
Танцює так, немов летить.

А Берен від холодних гір
Іде, і гине в самоті,
І переходить через вир,
Що край ельфійський боронить,
І бачить квіти золоті
У хащі болиголови,
І коси, чорні та густі,
І корзно золотом горить.

Цілющий спів утому змив
Зі збитих ніг мандрівника
Підвів його, і той побрів
Туди, де сяйво тріпотить,
Де діва, дивна та легка,
Як соловей, співа без слів,
Де зачарована стежка
Проміж деревами біжить.

Як листя липове, легкі
Кроки її маленькиїх ніг,
Святим сріблом бринять струмки
Підземна музика дзвенить.
Аж ген на землю холод ліг,
І вмерли звуки гомінкі,
Лише уздовж німих доріг
Пожовкле листя шелестить.

Блукає Берен у лісах,
Шукає діву чарівну,
Питає зорі в небесах,
Питає місяць, що не спить,
Чи не її там плащ зблиснув,
Немов під сонцем білий птах
З верхвіки пагорба майнув?
Ні, то хмаринка мерехтить.

Але з останнім днем зими
Знов залунав дівочий спів,
І щедрий дощ дерева вмив,
І знову річка гомонить.
Одужав Берен і зрадів,
Знайшовши перший ніфреділ.
Олень у хащі засурмив,
Лань до коханого спішить.

Знов діва ледве не втекла –
Та Берен крикнув: “Тінув’єль!”
Вона застигла, завмерла –
Мов зачарована, стоїть.
Ельфійський жоден менестрель
Тих чар із неї б не зірвав –
Бо з волі року Тінув’єль
В обіймах Берена лежить.

А він читає в глибині
Її очей, як в небесах.
Тремтіння зорь у вишині,
В них віддзеркалює й горить.
В її незчисленних літах –
Довічна юність і краса,
А руки сильні та ніжні –
Їх дотик вб’є і відродить.

О, довгим був їх дивний шлях!
У темряві Залізних гір,
На них чигали біль та жах,
Вогонь і меч, полон і смерть,
Війна, чаклунство, лютий звір.
Вони пройшли, як по ножах,
Крізь сотні мук, крізь смертний вир,
З’єднавши сяйво своїх серць.

The leaves were long, the grass was green,
The hemlock-umbels tall and fair,
And in the glade a light was seen
Of stars in shadow shimmering.
Tinúviel was dancing there
To music of a pipe unseen,
And light of stars was in her hair,
And in her raiment glimmering.

There Beren came from mountains cold,
And lost he wandered under leaves,
And where the Elven-river rolled
He walked alone and sorrowing.
He peered between the hemlock-leaves
And saw in wander flowers of gold
Upon her mantle and her sleeves,
And her hair like shadow following.

Enchantment healed his weary feet
That over hills were doomed to roam;
And forth he hastened, strong and fleet,
And grasped at moonbeams glistening.
Through woven woods in Elvenhome
She tightly fled on dancing feet,
And left him lonely still to roam
In the silent forest listening.

He heard there oft the flying sound
Of feet as light as linden-leaves,
Or music welling underground,
In hidden hollows quavering.
Now withered lay the hemlock-sheaves,
And one by one with sighing sound
Whispering fell the beechen leaves
In the wintry woodland wavering.

He sought her ever, wandering far
Where leaves of years were thickly strewn,
By light of moon and ray of star
In frosty heavens shivering.
Her mantle glinted in the moon,
As on a hill-top high and far
She danced, and at her feet was strewn
A mist of silver quivering.

When winter passed, she came again,
And her song released the sudden spring,
Like rising lark, and falling rain,
And melting water bubbling.
He saw the elven-flowers spring
About her feet, and healed again
He longed by her to dance and sing
Upon the grass untroubling.

Again she fled, but swift he came.
Tinúviel! Tinúviel!
He called her by her elvish name;
And there she halted listening.
One moment stood she, and a spell
His voice laid on her: Beren came,
And doom fell on Tinúviel
That in his arms lay glistening.

As Beren looked into her eyes
Within the shadows of her hair,
The trembling starlight of the skies
He saw there mirrored shimmering.
Tinúviel the elven-fair,
Immortal maiden elven-wise,
About him cast her shadowy hair
And arms like silver glimmering.

Long was the way that fate them bore,
O’er stony mountains cold and grey,
Through halls of iron and darkling door,
And woods of nightshade morrowless.
The Sundering Seas between them lay,
And yet at last they met once more,
And long ago they passed away
In the forest singing sorrowless.