Як передати той неспокій,
Що серце тихо-тихо точить.
Оту тривогу, що глибоко,
Те, що несміло, тонко-тонко
Щось шепотить, але не можу
Я шепіт розібрати той.
Я прислухаюсь, я шукаю
Ті звуки в собі і той голос,
Що кличе десь, але не знаю
Куди поведе ця дорога.
Може й пішов би, та тікає
Мов тінь видіння вислизає,
Коли, здавалося, досяг
Я розуміння слів,
Що вже громами гуркотять...
Розправлю крила – не літать –
Я розбиваюся об стіни
Думок, уявлень і понять...

Слова. Слова. Рядки порожні,
Це лиш розбиті скалки того,
Що колись жило у мені.
Забуті мрії і любові
Забутої нечутний стогін,
Думки, думки, думки мої,
Фрагменти світу в глибині
І щось таке, чого самому
Не пояснить, не зрозуміть.
Зринають спогади старі,
Мережива рядків
Сиджу, гортаю сторінки.
Все мало значення колись
І не могло забутись зовсім
Вогонь ще тліє, ще горить,
Ще вабить щось із глибин ночі.

Порожні дні порожні ночі
Порожнії слова говориш ти
Дивлюся я в порожні очі
Й не можу сенсу я знайти
У всьому тому що ти робиш
У всьому тому що роблю
Я думав ти почути хочеш
"Кохана я тебе люблю"
Але нема нема любові
Нема любові й не знайду
Я відсіль виходу дороги
Доріг нема куди не йду
Все якось порожньо і тонко
Бринить в душі щось на біду
Бо щось вагоме не знайду
Шукаю щось та не зумію
Я описати цю тугу
За чим не знаю та ті мрії
Померли й інші не прийдуть

По зеленому листі,
По траві шовковистій
Миготять золотисті
Сонячні крихти.

Вітер щось шепче,
Повідає про висі,
Про далі далекі,
Звідкіля прилетів.

Він шепоче деревам
Про всі таємниці,
Про все, що він бачив
У мандрах своїх.

Я дивлюся на тіні,
Що сонце малює,
Захоплений світом,
Який так дивує.

Світ сірих тіней,
До себе він манить,
Світ лісу і ночі,
Світ зірок Elentari,

В чиї ясні очі
Дивлюся ночами.
У зоряне небо
Дивлюся я горі

І слухаю голос
Вітрів нетутешніх,
Що кличуть з собою
Піти й не вертати.

Я дивлюся на тіні
Й так хочеться знати –
А що там за тими
Чужими морями?

Вітер стиха зітхає,
Сумний біжить по траві,
Прозорими пальцями листя торкає,
Повідає деревам про мандри свої.

Вітре, вітре, то сумний то веселий,
Нащо нашіптуєш ти про далекі,
Незвідані землі, що сняться мені,
Про гори високі,
Про море широке,
Про ліси та про ріки,
В чиїх водах горять ясні зорі вночі?

Не шепчи, не тривож моє серце,
Незвідану тугу в мені не буди.
Не зови за собою, не клич –
Я не зможу піти...